At the wicket there burst its first blossoms the Lilac. Just one single branch, but how marvelous it was! Fragrant, all covered with teeny flowers, looking like tiny fists or stretched little fingers-petals.
The master’s boy, when running from the country house, always stopped by the wicket to sniff the entire branch round. The boy was slim and tall, brown-eyed and dark-haired.
– How beautiful you are! – he said to the Lilac every time, and she got more and more beautiful day after day.
A forest with an untrodden path leading into it adjoined the house. The plantation of sharp-leafed may-lilies spread along the path.
Usually may-lilies prefer to stay hidden from human eyes, but one of them grew so big, that his shelter beneath the dark-green guardian-leaf became too tight for him, and he leaned outside.
He was magnificent and more a bellflower than a may-lily in size.
His snow-white caps were perfectly seen on the green grass blanket from the Lilac’s height. But it had been a long time before she first dared to address the Apollo-looking May-Lily and rustled her greeting softly.
The May-Lily ignored it. The Lilac felt slightly offended, but soon she repeated once again:
– Hello!
This time the May-Lily was in a good mood – probably, because of a sunny and dewy morning.
– Well, good day then.
– How are you?
– Better than anyone else!
The Lilac stumbled: she didn’t know what to ask and was quite afraid to be tiresome.
– Is it nice there, in the forest?
– Passably, – the May-Lily replied reluctantly. – Not so good as in your garden, but we don’t need much, you know.
– You are incredible! – the Lilac could not control herself anymore. – You are much more beautiful than all the other may-lilies! Believe me – I can see it especially well from my height!
– I know, – the May-Lily smiled graciously, – and I see nothing bad in admitting it. I am different from the other may-lilies, I am much taller than they are and can see much more than they can.
– Oh, you are so wonderful! – the Lilac admired. Being a primrose, she didn’t know that pride and narcissism didn’t let many of the may-lilies live up to their natural withering. And so it happened that time. The boy on his way home from the forest noticed the May-Lily and without thinking twice pulled it out of the guardian-leaf’s soft embrace.
– Just look, how huge it is! – he cried to his mother, who was working in the garden. – I’ll take it to my room!
The lost of ability to admire her self-proud companion made the Lilac very upset and she got very sad. The next morning the little boy habitually stuck his nose into her blossoms.
– What happened to you? – he asked in surprise. – You are withering!.. Don’t be afraid! I’ll take you to my room, put you in the water, and you’ll get well very soon!
The Lilac rustled with joy and didn’t even shiver a bit while the boy was breaking her off her homebush. Oh, my! She was going to meet her May-Lily again soon!
And – to her great delight – the boy was even too lazy to get a new pot for the Lilac and put her in that very vase where the May-Lily stood in his proud solitude.
– Hello! – the happy Lilac breathed out.
– Phew! What a smell you have! – the May-Lily made a wry face. – My exquisite fragrance is completely lost on such a plebeian background!
– But the boy always found me nice, - the confused Lilac mumbled.
– What does he understand! – the May-Lily snorted with a scorn. – He is too small to know anything about real fragrance! So there is a good flower and try to keep your sten… stunning aroma inside!
All day and all night long the disappointed Lilac had been doing her best in keeping her smell inside the blossoms, and in the morning, exhausted completely, she withered.
Hardly awaken, the boy came up to the vase.
– Mommy! – he cried with tears in his voice. – Mommy! Come here!
Hearing a cry, his mother ran into the room.
– What happened?
The sobbing boy pointed at the faded Lilac.
– Oh, this… – the mother sighed with relief, seeing her son is alright. – There is nothing surprising. You shouldn’t put a lilac and a may-lily together: may-lily’s phytoncides are much stronger and they simply kill the lilac. Although they both bloom at the same time and both have strong aromas, they should be kept rather far from each other… Well, that’s not a big deal, don’t get upset! – She tousled her son’s hair. – Let it be your first botany lesson.
She pulled the Lilac out of the vase and took her out of the room.
The May-Lily spread his white flowers with pride. Now he occupied the whole vase completely.
– You are wicked! – the boy cried suddenly and squeezed the flower in his fist. – The Lilac died because of you! You killed her! And I don’t want you to stay in my room anymore!
The boy threw the May-Lily in the heap of compost, where the Lilac already was, and common decaying mass absorbed the aromas of them both.
Сирень и Ландыш
Возле калитки впервые зацвёл куст сирени. Распустилась лишь одна веточка, но до чего же она была хороша! Душистая, вся из крохотных цветочков, напоминающих малюсенькие кулачки или растопыренные пальчики-лепесточки.
Выбегая из дачного домика, хозяйский мальчик, прежде чем выйти за калитку, неизменно обнюхивал сиреневую веточку. Мальчик был худенький и высокий, кареглазый и темноволосый.
– Какая ты красивая! – всякий раз говорил он Сирени, и она становилась день ото дня всё краше.
К дачному домику примыкал лес, в который вела нахоженная тропинка, а вдоль тропинки раскинулись остролистые плантации ландыша. Обычно ландыши стараются не показываться на глаза людям, но один из них вырос настолько большим, что ему стало тесно под укрытием тёмно-зелёного листа-опекуна, и ландыш высунулся наружу. Он был великолепен и размером походил, скорее, на колокольчик. Колпачки ландыша ярко белели на зелёном покрывале и хорошо просматривались с высоты сирени. Она долго не решалась обратиться к красавцу-ландышу, но однажды всё-таки прошелестела приветствие. Ландыш его проигнорировал. Сирень немного обиделась, но вскоре повторила:
– Привет!
На этот раз у Ландыша было хорошее настроение (вероятно из-за светлого росистого утра).
– Ну, здравствуй.
– Как поживаешь?
– Лучше всех.
Сирень замялась: о чём бы ещё спросить? Она опасалась показаться назойливой.
– Хорошо тебе там, в лесу?
– Сносно, – нехотя ответил Ландыш. – Не так, конечно, как в вашем саду, но ведь нам много и не надо.
– Ты потрясающ! – не выдержала Сирень. – Намного красивей других ландышей. Поверь, с моей высоты это особенно заметно.
– Знаю, – снисходительно улыбнулся Ландыш, – и не нахожу ничего плохого в том, чтобы это признавать. Я не такой как остальные ландыши, а гораздо выше, и вижу дальше, чем они.
– Ах, ты такой замечательный! – восхитилась Сирень. Будучи первоцветом, она не знала о том, что гордость и самолюбование не позволили очень многим цветам дожить до естественного увядания. Так вышло и на этот раз. Возвращавшийся из леса мальчик наткнулся на Ландыша и, не долго думая, выдернул его из объятий листа-опекуна.
– Смотри, какой огромный! – радостно закричал он матери, возившейся в саду. – Я поставлю его у себя в комнате.
Сирень сильно расстроилась, лишившись возможности любоваться гордым собеседником. На другое утро мальчик по привычке ткнулся носом в ее соцветия.
– Что с тобой? – удивился он. – Ты вянешь?.. Ничего, я поставлю тебя в воду в моей комнате, и тебе станет лучше!
Сирень радостно зашелестела и даже не дрогнула, пока мальчик отламывал её от родного куста. Ещё бы! Ведь скоро она встретится с красавцем-Ландышем.
К великому счастью Сирени мальчик поленился поискать для неё отдельный сосуд и воткнул в вазу к одиноко стоявшему Ландышу.
– Привет! – выдохнула обрадованная Сирень.
– Как ужасно ты пахнешь, – поморщился Ландыш. – На твоём плебейском фоне мой изысканный аромат совсем исчез.
– Но мальчик всегда восхищался мною, – растерянно пролепетала Сирень.
– Что он понимает! – презрительно фыркнул Ландыш. – Мальчик ещё слишком мал, чтоб оценить настоящий запах. Поэтому постарайся сдерживаться и не распространяй своё… э, благоухание далее этой вазы.
Огорчённая Сирень весь день и всю ночь изо всех сил сдерживала в соцветиях свои ароматы, не давая им распространяться, а наутро совсем обессилела и завяла.
Проснувшись, мальчик подошел к вазе.
– Мамочка! – со слезами позвал он. – Мама! Мамочка!
На крик прибежала мать.
– Что случилось?
Всхлипывая, мальчик указал на поникшую Сирень.
– Ах, это, – мать облегчённо вздохнула, видя, что с сыном всё в порядке. – Ничего удивительного. Сирень и ландыш нельзя ставить рядом: запах ландыша убивает сирень. И хотя цветы распускаются одновременно и обладают сильными ароматами, их надо размещать подальше друг от друга… Ничего, не расстраивайся, – мать потрепала сына по волосам, – пускай это будет твоим первым уроком ботаники.
Мать вынула Сирень из вазы и вынесла из комнаты.
Ландыш горделиво расправил белые колпачки. Теперь он безраздельно занимал целую вазу…
– Ты злой! – неожиданно выкрикнул мальчик и смял цветок в кулаке. – Это из-за тебя погибла Сирень! Ты убил её, я не хочу, чтобы ты стоял в моей комнате!
Мальчик выбросил Ландыш в кучу компоста, где уже лежала Сирень, и общая гниющая масса поглотила их ароматы.
Комментарий автора: Английский текст Алексея Саломатина.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Светлана, а почему Вы размещаете свои произведения с переводом на английский? Комментарий автора: Готовлю к изданию двуязычный сборник сказок.
Жду мнений.
Насколько мне известно, на "Для Тебя" заглядывают говорящие по-английски эмигранты из России и Украины.
Для детей : Ханука та Різдво. - Левицька Галина Вистава відредагована, щоб могли зрозуміти діти молодшого віку. В коментарях залишаю 2 Дію, як була в першому варіанті. Можливо комусь знадобиться більш глибока інформація про Свято Хануки.
2 Дія
Ангел: Було це після завойовницьких війн Олександра Македонського, коли земля Ізраїлю перейшла під владу Сирії. Всі країни об’єднувала елліністична культура, в якій змішалися звичаї і традиції різних народів. Люди вважали себе «Громадянами Всесвіту». Вони захоплювалися різними спортивними іграми, язичеськими святкуваннями та спектаклями на честь грецьких богів.
Багато євреїв були слабкими у вірі і хотіли бути, як всі... Над життям євреїв, які залишались вірними Божим Заповідям, нависла загроза.
1-й ведучий: І що, насправді, карали тих, хто не їв свинину?
Ангел: Насправді! Вимоги до євреїв були дуже суворими. Цар Антиох видав указ про заборону вивчати єврейську мову, святкувати шабат, дотримуватися єврейських традицій і навіть називатися євреями. Це було справжнє рабство! В Єрусалимському Храмі на жертовнику принесли в жертву свиню, а в Храмі поставили статую Зевса!
1-й ведучий: А про яких героїв говорив (ім’я 2-го ведучого)?
Ангел: Це ті євреї, які любили Бога понад усе!
Виходять Матітьягу та Маккабі
Матітьягу: Я, Матітьягу, священик. Разом з моїми синами підняв повстання, кличучи: « Хто за Господа — до мене!» Ми пішли в гори з твердим рішенням стояти в вірі й боротися до останньої краплі крові...
Маккабі: Я, Маккабі, син Матітьягу. Керував загонами повстанців. Визвольна війна продовжувалась 3 роки. Ми не були досвідченими вояками. Наші загони складалися з пастухів, землеробів, ремісників. До того ж ми не мали достатнього озброєння...
1-й ведучий: Маккабі, я не розумію, як можна воювати, не будучи справжніми воїнами?! Без зброї, без лицарських обладунків? Я не розумію, чому ви воювали? Хіба не простіше було б бути такими, як всі? Просто жити і насолоджуватись життям...
Маккабі: Справжнє життя неможливе без віри у Всемогутнього Бога, Живого і Сущого, Який створив усе, Який і дає нам Життя. Справжня насолода — це приходити у Храм і служити, і поклонятися Йому, дякуючи Богові за все! Але Храм споганений і нема місця для поклоніння... Тому ми воювали, щоб звільнити Єрусалим, мати право бути євреєм і приносити жертви Живому Богу в Храмі!
Ангел: Відбулося три вирішальні битви. Війська сирійців значно переважали як по кількості, так і по військовій оснащеності. Але євреї постилися та молилися:
Маккабі: «Боже! Ми безсилі, а Ти Всесильний! Прости нас за наш непослух! І поверни нам Храм! Бо нема життя без істинного поклоніння Тобі!»
Ангел: І Бог дав Своє Диво! Повстанці здобули вирішальну перемогу, звільнили Єрусалим і відновили службу в Храмі!
Маккабі: Священики очистили і освятили Храм, побудували новий жертовник. Але для повноцінного Богослужіння в Храмі треба було засвітити Мінору.
Ангел: Мінора — це великий світильник, який складається з семи лампад, котрі мають постійно горіти. В лампади, згідно Божих Заповідей, треба було заливати лише чисту освячену оливу.
Маккабі: Ми знайшли лише одну посудину з чистою освяченою оливою. Її мало вистачити лише на один день горіння Мінори. Для приготування нової оливи потрібно було вісім днів.
Матітьягу: Але євреї так прагли нового початку Богослужіння! Вони прагли Божого Світла, Божої Милості, Божої Радості! Тому, наперекір всім сумнівам, священики засвітили Мінору. І сталося Боже Диво! Мінора горіла 8 днів, аж поки була приготовлена нова чиста олива.
Ангел: В пам’ять про очищення Храму євреї святкують Хануку. Це свято очищення, оновлення. Це свято Світла!
Матітьягу та Маккабі виходять. Виходить 2-й ведучий.